Напади печенігів на київську русь

Поява печенігів у Європі

У VIII ст. кочовий народ "кангари" мешкав у Центральній Азії в районі середньої течії р. Сирдар'ї, однак, у IХ ст. під тиском сусідніх об'єднань кочовиків — кимаків, карлуків і огузів — був змушений покинути свої землі. В середині ІХ ст. печеніги вже вийшли до східного кордону Хозарії. Спробувавши використати у боротьбі проти них мадяр, хозари зазнали невдачі, однак швидка поява у Поволжі огузів принесла хозарам нового союзника.  Печенізьке поховання. Слобожанщина

До 889 р. спільними зусиллями хозари і огузи розбили печенігів і розділили їх на дві частини. Перша частина, яка дістала згодом назву "хозарські печеніги", була переселена на південь України для боротьби з повсталими на той час проти хозар мадярами і хозарським племенем кабар. У 895 р. у союзі з болгарським царем Симеоном печеніги розгромили мадяр і витиснули їх у Карпатську котловину, а наступного 896 р. союзники вже успішно воювали разом проти Візантії. 

За свідченням Константина Багрянородного, печеніги поділялися на вісім племен на чолі зі своїми ханами, а кожне плем'я — на 40 родів; при цьому по обидві сторони Дніпра проживали по чотири племені. Власне "кангарами" з них вважалися лише три головні племені, решта ж були включені до печенізького союзу. Назви цих племен збереглися у грецькій передачі як Йавдиєртим, Куарцицур, Хабуксингіла, Сирукалпеї, Харабой, Талмат, Гіазіхопон, Булацопон. Влада передавалася у печенігів не по батьківській лінії, а до   двоюрідних братів, що не дозволяло виникнути централізованій системі управління. Саме тому, до кінця історії печенігів їм так і не вдалося організувати власну кочову державу.Прикраси вузди. ХІ ст. Булгакове. Північне Причорномор'я

Печеніги і Русь

Неспокійні степові сусіди рано чи пізно обов'язково з'являлися на кордонах східних слов'ян. Вперше печеніги прийшли на Русь у 915 р., однак, заключивши угоду з князем Ігорем, повернулися назад. 

У 920 р. справа вже дійшла до воєнного конфлікту, але у 944 р. печеніги-найманці навпаки брали участь у поході Ігоря на Константинополь. 

Візантійський імператор Константин Багрянородний описує стосунки Русі з печенігами 50-х рр. Х ст. як постійні спроби русів шляхом мирних угод забезпечити себе від нападу кочовиків на свої землі та на свої човни на дніпровських переправах, відзначаючи, що в часи миру руси купували у печенігів корів, коней та овець. 

Коли ж візантійці підбурювали дарами печенігів, вони могли "легко нападати на землі росів..., забирати в рабство їх жінок і дітей і розорювати їх землю".

В 965 р., коли огузи розбили поволзьких печенігів і вигнали їх у Причорномор'я, сили причорноморського союзу різко зросли. Прикраси вузди. ХІ ст. Булгакове. Північне Причорномор'я
В 968 р. печеніги наважилися напасти на Київ, і лише кмітливі дії воєводи Претича та вчасне повернення Святослава з Болгарії врятували місто. Святослав не просто "прогнав печенігів у поле", як говорить літописець, але й заключив з ними союзний договір. 
Розгромивши Хозарію, Святослав закликав печенігів 970 р. у похід на Візантію. Похід завершився вкрай невдало — і печеніги, і руси були розбиті й зазнали значних втрат. Візантійські дипломати зуміли заключити два сепаратних договори зі Святославом та печенігами, причому за секретними умовами останнього печеніги не мали пропустити русів додому. Прикраси взуття. Х ст. Пелехівщина. Наддніпрянщина

Попереджений про небезпеку, Святослав все ж не пішов з дружиною Свенельда, обравши небезпечний водний шлях. 

У 972 р. на дніпровських порогах його перестрів печенізький хан Куря. Ослаблені руси потрапили в засідку і були розбиті. З черепа ж Святослава Куря наказав виготовити оббиту золотом чашу, на якій, за легендою, нібито був вибитий напис: "Чужого прагнучи, своє втратив".

Нова хвиля збройних конфліктів печенігів і Русі припала на правління князя Володимира. Фрагмент візантійської шовкової тканини. ХІ ст. Булгакове. Північне Причорномор'я

У 992 р. князь розбиває кочовиків на Трубежі, у     995 р. зазнає поразки під Василевим, а в 997 р. лише хитрість жителів Білгорода рятує їх під час облоги. Зрозумівши, що боротьба з печенігами має будуватися на інших принципах, Володимир ініціює масштабну державну акцію по будівництву фортець на головних водних рубежах Південної Русі: на Десні, Острі, Трубежі, Сулі та інших. Невеликі гарнізони не могли самостійно відбити напад, однак, вони могли довго тримати облогу, а сигнальна система оповіщення дозволяла у короткий термін повідомити про напад князю і вчасно зібрати війська для відсічі. У систему оборони проти печенігів були включені і так звані "Змійові вали" — система величезних валів, яку почали будувати ще скіфи, однак значна частина яких була споруджена саме у давньоруський час. Такі вали перегороджували шлях обозу кочовиків навіть без військових гарнізонів. Завдяки "Змійовим валам", кочовики, що поверталися з награбованим на Русі, були змушені користуватися лише проходами на переправах, стаючи більш передбачуваними і вразливими.

У 1015 та 1019 рр. печеніги виступають у новій для себе ролі союзників одного з претендентів на київський стіл — Святополка. Обидві битви завершилися невдало для союзників — Ярославу вдалося розбити і прогнати печенігів у поле. 

У 1032 р. Ярослав продовжив політику батька будівництвом нової лінії укріплень на Росі. 

А у 1036 р. він зумів завдати печенігам рішучої поразки під Києвом. 

У 1048 р. рештки печенігів під тиском огузів (торків) розсіюються: частина вирушає у Подунав'я до візантійських кордонів, частина — в Угорщину, ще одна частина залишається у степу і входить до нового половецького союзу. Поховання торка. ХІ ст. Слобожанщина

Придунайські печеніги періодично здійснювали набіги за Дунай, особливого розмаху війна набула у 1086—1091 рр. 

Однак, 29 квітня 1091 р. вони зазнали вирішальної поразки у битві при Левуніоні й були розселені у Панонії та Трансільванії.

У 1103 р. частина печенізьких родів, що залишилися у половців, була захоплена руськими князями і переселена на власні кордони. Ці печеніги увійшли до союзних прикордонних кочівницьких контингентів "чорних клобуків". Ще один прихід печенігів на Русь стався у 1116 р., коли рештки печенігів і торків повстали проти половців у Подонні. Після дводенного бою вони відійшли у напрямку Русі і були прийняті Володимиром Мономахом. Проте, у 1121 р. Володимиру Мономаху довелося вигнати зі своїх володінь одне з племен "чорних клобуків" — берендеїв, а за свідченням літопису, "торки і печеніги самі втекли". Прикраси пояса. Х ст. Трапівка. Північне Причорномор'я

Про долю цих печенігів повідомляють візантійські джерела. Дійшовши до Дунаю, кочовики вторглися у Фракію. Назустріч їм виступив візантійський імператор Іоан ІІ Комнін. Застосувавши класичну візантійську тактику підкупу окремих вождів, Іоану Комніну вдалося внести розкол у ряди кочовиків, після чого греки атакували печенізький табір. Початково успіх був за печенігами, однак, наказавши візантійцям спішитися, а британським сокироносцям рубати кочівницький табір з возів, Іоан Комнін перехопив ініціативу. Печенігів було розгромлено, а їх рештки розселено по різним візантійським прикордонним землям, або ж продано у рабство. 

Печеніги, що залишилися у візантійських землях, згодом неодноразово згадуються у джерелах під час участі у різних битвах на стороні Візантії — 1138, 1148, 1160, 1165, 1167 рр. Очевидно, вони ще довго зберігали свою специфіку, проживаючи компактними групами. 

Печеніги у літописних оповідях

Стосунки Русі з печенігами переважно належать долітописній епосі, коли головним джерелом була усна розповідь. Саме у формі усних легендарних оповідань про зустрічі слов'ян з печенігами, останні й залишилися у народній пам'яті. Нарада у князя Володимира перед битвою на Трубежі, 992 р. Мініатюра з Радзивілівського літопису
У 968 р., коли князь Святослав з усіма військами перебував у поході в  Болгарії, печеніги з ханом Курею взяли в облогу Київ, де знаходилася княгиня Ольга зі своїми онуками — Ярополком, Олегом і Володимиром. Печеніги оточили киян у фортеці, що на той час розташовувалася на Замковій горі, не даючи змоги вийти з міста. З лівого берега Дніпра приступив з військами воєвода Претич, однак, його човни також не могли пристати до зайнятого печенігами берега. І коли городяни вже були готові здатися печенігам, один хлопчина, який розмовляв на мові печенігів, визвався попередити Претича. Вийшовши з міста з вуздечкою в руках, хлопець пішов між печенігами, запитуючи, чи ніхто не бачив його коня. Так він дістався до берега Дніпра навпроти броду, де стрімко кинувся у воду. Печеніги, запізно зрозумівши обман, почали стріляти в нього, але хлопчину встигли благополучно підібрати на човни.  Прикраси вузди. ХІ ст. Булгакове. Північне Причорномор'я

Наступного ранку воєвода Претич посадив воїнів на човни і, затрубивши у сурми, пристав до правого берега Дніпра, забравши княгиню Ольгу з онуками. У місті здійнявся радісний галас, після чого печеніги вирішили, що з походу повернувся сам Святослав. Хан Куря вийшов особисто на зустріч з Претичем, який, обманувши печеніга, запевнив, що він прийшов лише з передовим загоном, а князь з військами йде позаду. Куря вирішив за краще заключити мир і обмінявся з Претичем обладунками, після чого печеніги повернулися в поле.

Наступна літописна оповідь стосується подій 993 р., коли печеніги і руські війська зійшлися на річці Трубежі. Печенізький хан запропонував князю Володимиру вирішити битву поєдинком богатирів, бо мав непереможного борця. Перемога над печенігами на р. Трубежі, 992 р. Мініатюра з Радзивілівського літопису
Однак, пославши межи військо гінців, з'ясували, що бажаючих боротися з печенігом немає. І коли Володимир зовсім втратив надію, до нього прийшов старий чоловік, який сказав, що є у нього п'ятий молодший син кожум'яка, якого він залишив удома. Його ще ніхто ніколи не поборов, а якось, розгнівавшись на батька, той розірвав руками шкіру. Князь негайно послав за кожум'якою, для випробування якого на нього пустили розлюченого розпеченим залізом бика. Хлопчина схопив його за бік, вирвавши шмат шкіри з м'ясом, після чого Володимир дозволив хлопцю вийти боротися з печенігом. Білгородці пригощають киселем печенігів, 997 р. Мініатюра з Радзивілівського літопису

На ранок перед лавами військ зійшлися печенізький богатир і невисокий хлопчина-кожум'яка. Побачивши суперника, печеніг розсміявся, однак, кожум'яка здушив його міцно і вдарив об землю вже мертвим. 

Після цього руси погнали печенігів далеко в поле, а князь Володимир, нагородивши хлопчину і його батька, збудував на місці битви місто, яке назвав "Переяслав", бо хлопчина той "переяв славу" у печеніга. Дана літописна оповідь стала згодом джерелом відомої народної української казки про Кирила-кожум'яку.Прикраси пояса. Х—ХІ ст. Північне Причорномор'я

Ще одна історія народилася після облоги печенігами міста Білгорода у 997 р. На той час Володимир пішов до Новгорода збирати війська для кампанії проти печенігів, чим останні й скористалися. 

Обложивши Білгород, печеніги не йшли на приступ, а чекали, поки місто почне страждати від голоду. 

Такий момент почав невідворотно наближатися, і коли городяни вирішили на раді здати місто кочовикам, один старець порадив не здаватися ще три дні, а зробити те, що він розкаже. 

Білгородці викопали два глибокі колодязі й поставили на дно по великій діжці. Потім зібрали з усіх домів по жмені вівса, пшениці чи висівок, а в князівських сховах дістали меду. З зерна замішали кисіль, а мед розвели водою, й усе це вилили у діжки на дні колодязів. Після цього в місто запросили печенігів на переговори. Очікуючи, що городяни хочуть здатися, печеніги радо вислали своїх представників. Та білгородці замість цього запитали, скільки печеніги розраховують стояти під стінами в той час як їх годує сама земля? Печеніги з подивом оглянули колодязі й скуштували мед і кисіль, узявши для доказу зразки для своїх вождів. Повіривши у розіграш, печеніги відступили від міста.

Усі три літописні історії народжені народною словесністю, і їх зміст вказує на те, що в протистоянні з грізною силою кочовиків допомагала не сила князівського війська, а відвага і кмітливість простих людей.

Матеріальна культура печенігівПрикраси вузди. Х ст. Північне Причорномор'я

Чисельність поховань печенігів в українських степах, порівняно з кочовиками попередніх періодів, помітно виростає. Це переважно впускні підкурганні поховання, в яких поховані орієнтовані головою на захід. Як правило, вони супроводжуються кістками коня, які є рештками або розтягнутої шкури коня, або ж набитого травою чучела. Антропологічно печеніги були переважно представника-  ми мішаного європеоїдно-монголоїдного типу.Прикраси вузди. ХІ ст. Ново-Кам'янка. Північне Причорномор'я

Поясні та збруйні срібні з черню набори печенігів середини   Х ст. виконані ще під значним хозарським впливом, можливо, навіть безпосередньо хозарськими ювелірами, однак, у другій половині Х — на початку     ХІ ст. у печенігів формується оригінальний тип декоруван-  ня збруйних наборів плетінням та геометричними елементами (Новомихайлівка, Новокам'янка, Булгакове та ін.).

Озброєння печенігів складали шаблі, луки та наконечниками стріл, зрідка трапляються кольчуги. Також у похованнях зу-стрічаються прикраси взуття,  намисто, а також побутові предмети: ліпний посуд, пряслиця, ножиці. 

У багатому похованні з Булгакова збереглися рештки одягу з коштовного візантійського шовку.

Шовк, срібні арабські диргеми та візантійські монети у похованнях свідчать, що печеніги активно брали участь у торгівлі зі сходом і Візантією, головним товаром в якій, як свідчить Константин Багрянородний, була худоба, а також, вірогідно, раби. Зацікавленими у такій торгівлі були і руси, принаймні у середині Х ст., коли набіги на Русь ще носили політичний характер і не перетворилися на джерело легкого збагачення кочовиків, як це сталося з кінця Х ст.Прикраси вузди. Х ст. Максима Горького. Північне Причорномор'я

Торки (огузи)

Племена огузів становили нащадки залежного кочового населення колись могутнього Західнотюркського каганату. Роздріблені на різні союзи, вони часто ворогували між собою та з сусідніми народами. 

Східна частина огузів, посилившись, згодом утворила державу Сельджуків, а північно-західні союзи огузів ще в VIII ст. під тиском відродженого II Тюркського каганату поступово подалися на захід, де, в свою чергу, разом з кимаками та карлуками у другій половині IХ ст. зрушили зі своїх місць колишніх союзників тюрків — кангарів (печенігів). Ворожнеча огузів і печенігів збереглася й на нових землях у Східній Європі, тим більше, що це було боротьбою за угіддя у посушливих районах Північного Прикаспію. Прикраси пояса. Х ст.

Здолати печенігів огузам на цей раз допомогли інші зацікавлені кочовики — хозари. У союзі з Хозарським каганатом огузи розбивають печенігів близько 888 р., а згодом самостійно, у 965 р. Слід відзначити, що огузи в Х ст. не просто виступали союзниками Хозарського каганату, а й часто становили  одну з головних його сил. 

Хозари у ІХ—Х ст. використовували огузів для військових гарнізонів своїх міст, зокрема Саркела (Білої Вежі), що блискуче підтверджується археологічними даними. Археологія дає також підстави вважати, що огузи становили частину населення Білої Вежі й давньоруського періоду. Втім, археологам ранніх огузів відрізнити від печенігів дуже складно — і за поховальним обрядом, і за антропологічним типом, це були безумовно споріднені народи.

У 1048 р., під тиском половців, огузи, що стали відомі на Русі як "торки", вирушають з Поволжя на захід і з'являються на півдні України, черговий раз витісняючи печенігів.  

У 1055 р. торки виступили походом на Русь і підступили до м. Воїнь, змусивши виступити проти них переяславського князя Всеволода. Прикраси поясів. Х—ХІ ст.
А у 1060 р. вже навпаки, спільний похід князів Ізяслава, Святослава, Всеволода і Всеслава змусив торків тікати далеко у степ, не прийнявши бою. Їх ситуація й так була вкрай складною — на півдні вже господарювали половці, а з новою хвилею 1061 р. торкам довелося шукати кращої долі ще далі на захід. Прикраси збруї. Х ст.

У 1064 р. огузи попросили дозволу перейти Дунай у візантійські провінції. Їх частина була розселена у Македонії, а решта, переживши голод і епідемію, повернулося на лівий берег Дунаю і попрохали вже руських князів взяти їх на службу. 

Руські князі згадали приклад використання огузів хозарами, вирішивши сформувати з них військові гарнізони у прикордонних зі степом районах. Торки склали головну основу "своїх поганих", розселених у Київському, Переяславському та Чернігівському князівствах. 

У 1080 р. відбулося невдале повстання переяславських торків, ще одне заворушення сталося у  1121 р., однак, в цілому, торки та берендеї не раз прислужилися руським князям як у зовнішніх, так і міжусобних війнах. 

А у 1103 та 1116 рр. колонія торків на Русі навіть поповнилася за рахунок родів, що залишалися в степу у половців. У першому випадку торки були приведені на Русь у якості полону, але у 1116 р. сталося велике повстання решток печенігів і торків проти половців у Подонні. 

Очевидно, за ініціативою саме торків, що хотіли об'єднатися зі своїми одноплемінниками, повстанці прийшли на Русь і були прийняті князем Володимиром Мономахом.

Чорні клобуки

У ХII ст. торки, берендеї, ковуї та печеніги увійшли до союзу "чорних клобуків", який заснував на південних кордонах Русі цілий ряд міст. Найвідомішим з таких міст "чорних клобуків", в якому жили торки і берендеї, був літописний Торчеськ.. Руків'я шаблі. Х ст.
У 1093 р. половці, розбивши війська руської коаліції князів біля Треполя, а згодом біля Києва, дев'ять тижнів не могли взяти Торчеськ. Оборонці міста знемагали без їжі та води, однак стійко трималися і тільки після чергової поразки Святополка під Києвом були змушені здатися. Половці спалили місто дотла, а все населення розділили і вивели з собою у полон. Проте, місто відбудували, і воно знову згадується у літописі в 1161 р. як центр торків і берендеїв. Втім, характер осаджених на давньоруських кордонах кочовиків залишався таким же неспокійним. У 1121 р. Володимиру Мономаху довелося вигнати зі своїх володінь одне з племен "чорних клобуків" — берендеїв. Останні відійшли в Угорщину, де їх прийняли на службу, а у 1139 р. берендеї, за наказом угорського короля, навіть допомагають Київському князю Ярополку у боротьбі проти чернігівського Всеволода Ольговича, що воював, у свою чергу, з допомогою союзних половців. Озброєння чорного клобука. ХІІ—XIII ст. Київщина

Одночасно з берендеями, з Русі тоді вийшла і частина торків й печенігів, після чого їх згадки як самостійної військової сили зникають, хоча самі торки згадуються неодноразово. 

Цілком можливо, що внаслідок заворушення, яке сталося у 1120—1121 рр., руські князі для безпеки роздрібнили загони кочовиків, розселивши їх по різних містах, після чого вони згадуються вже переважно під загальною назвою "чорних клобуків".

Втім, торки не були позбавлені таким чином усталеної родоплеменної структури. 

У 1190 р. згадується торчеський князь Кунтувдій, якого за наклепом арештував князь Святополк. За Кунтувдія заступився Рюрик, і Святослав, привівши торкського вождя до присяги, відпустив його. Однак, Кунтувдій, не витримавши подібної зневаги, пішов до половців хана Тоглія, повернувшись у Поросся з половцями. Напад цього року і наступного завершився невдало — половці були розбиті, а Кунтувдій утік.

У 1192 р. князь Рюрик Ростиславич послав до половців послів по Кунтувдія, заключивши з ними мир і надавши йому у власність місто Дверен. 

У цій історії фігурують також місто чорноклобуцького хана Кулдюра, а також гради Чюрнаїв і Товаров. Міста "чорних клобуків" розташовувалися переважно у Порос-сі — прикордонному зі степом регіоні, тому саме їх землі часто ставали об'єктом нападів з боку половців. Літопис підкреслює, що половці часом здійснювали і спеціальні походи проти торків та берендеїв як найбільш ненависного і принципового супротивника, наприклад, у 1155, 1161, 1176 рр.

Вірна служба "чорних клобуків" руським князям відображена і в билинному епосі, де фігурують цілий ряд богатирів з тюркськими іменами: Сухман чи Сохмат (Сухмантій Одихмантійович, Сохматій Сохматійович), Козарин (Михайла Козаринен). Втім, доля таких персонажів виявляється складною, на відміну від руських богатирів. У билині богатир Сохмат (прототипом якого міг бути хан Кунтувдій) не виконує завдання Київського князя Володимира здобути йому живу білу лебідку, оскільки зустрічає по дорозі за Дніпром силу кочовиків ("сорок тисяч"). Богатир самотужки розправляється з ними і поранений повертається у Київ. Однак, київські бояри й князь не довіряють розповіді Сохмата, й кидають його у поруб. Лише дружинники вірять у чесніть Сохмата й їдуть перевірити його слова. Дізнавшись правду, князь випускає богатиря на волю, однак той, ображений несправедливістю до себе, зриває пов'язки з ран і стікає кров'ю. 

Історія билинного Михайла Козарина, від якого відмовилися батьки, теж драматична — захопивши у степу в кочівницькому наметі дівчину-полонянку, герой несподівано з'ясовує, що вона — його рідна сестра, але повертаючись з тріумфом в Київ, він відмовляється їхати додому до батьків у Володимир.

Археологія показує найбільшу концентрацію поховань "своїх поганих" на півдні Київщини та Чернігівщини. За обрядом це переважно підкурганні чи безкурганні поховання у супроводі коня або шкури коня, часто зі зброєю (кольчуги, шаблі, лук та стріли, бойові сокири) та спорядженням коня (стремена, вудила, прикраси вузди). 

Іноді у похованнях трапляються предмети з християнською символікою, що свідчить про християнізацію, принаймні, частини "поганих". Найбагатше подібне поховання відкрите біля с. Таганча у Пороссі — воно, напевне, належало вождю одного з племен "чорних клобуків". Рештки "чорних клобуків" з часом були асимільовані і стали частиною південноруського населення.

Хронологія розвитку печенігів

888—889 рр.  

Розгром огузами та хозарами печенігів у Поволжі. Розділення печенігів на дві частини і переселення кангар у Північне Причорномор'я.

889 рр. 

Витіснення печенігами мадяр з Північного Приазов'я та Лівобережжя Дніпра.

895 р. 

Союз печенігів з болгарським царем Симеоном проти мадяр, поразка останіх і переселення в Угорщину.

896 р. 

Війна печенігів і болгар проти Візантії. 

915 р. 

Прихід печенігів на Русь, укладання мирної угоди з князем Ігорем. 

920 р. 

Вторгнення печенігів на Русь, укладання нової мирної уго-ди. 

944 р. 

Печеніги беруть участь у поході Ігоря на Константинополь. 

965 р. 

Печенізько-огузька війна у Поволжі, вигнання печенігів і захоплення огузами їх земель. Переселення решток печенігів у Північне Причорномор'я. 

968 р. 

Облога Києва печенігами, укладання мирної угоди. 

970 р.

Участь печенігів у поході Святослава на Візантію. 

972 р. 

Напад печенігів на русів  на дніпровських порогах, смерть князя Святослава.

992 р. 

Похід печенігів на Русь, поразка у битві на Трубежі. 

995 р. 

Похід печенігів на Русь, перемога у битві під Васильковим. 

997 р. 

Облога печенігами Білгорода, укладання мирної угоди.

1015 р.

Участь печенігів в руській усобиці на стороні Святополка.

1019 р.

Печеніги вдруге виступають союзниками Святополка.

1036 р. 

Поразка печенігів під Києвом. 

1048 р. 

Розгром решток печенігів огузами, приток печенігів на Русь у якості "своїх поганих".

1091 р.

Битва з візантійцями при Левуніоні у Подунав'ї, поразка печенігів та їх розселення в Угорщині і Румунії.

1103 р. 

Захоплення печенізьких родів, що залишилися у половців, руськими князями та їх переселення на кордони Русі.

1116 р. 

Повстання печенігів і торків проти половців у Подонні, новий приток печенігів на Русь. 

1121 р. 

Вигнання печенігів з Русі Володимиром Мономахом, їх відхід у Подунав'я.

1121—1122 р.

Вторгнення печенігів у Фракію, їх розгром візантійцями.

Хронологія розвитку торків (огузів)

888—889 рр.  

Розгром огузами (торками) в союзі з хозарами печенігів у Поволжі.

965 р. 

Друга війна огузів (торків) з печенігами у Поволжі, вигнання печенігів у Північне Причорномор'я.

1048 р.

Переселення огузів (торків)  на південь України із Поволжя під тиском половців. 

1048 р. 

Розгром решток печенігів у Північному Причорномор'ї огузами, приток печенігів на Русь у якості "своїх поганих".

1055 р. 

Похід торків на Русь, відсіч Всеволода біля м. Воїнь.

1060 р. 

Похід руських князів Ізяслава, Святослава, Всеволода і Всеслава у степ проти торків.

1061 р. 

Перехід половцями Дону, вимушена втеча торків на захід у Подунав'я. 

1064 р. 

Перехід торків за Дунай у візантійські провінції.

1065 р.

Голод у задунайських тор ків, їх повернення у Північне Причормор'я і розселення за договором на кордонах Русі.

1080 р. 

Повстання переяславських торків та його придушення. 

1093 р. 

Облога половцями Торчеська, його падіння та виведення населення міста у полон.

1103 р. 

Захоплення частини печенізьких родів, що залишилися у половців, руськими князями та їх переселення на руські кордони. 

1103 р.

Прихід на Русь нових родів торків з числа тих, що залишалися у  степу під владою половців. 

1116 р. 

Велике повстання печенігів і торків проти половців у Подонні, прихід повстанців на Русь та їх розселення на кордонах.

1121 р. 

Заворушення берендеїв на Русі, їх вигнання та відхід з берендеями частини торків і печенігів. 

1121 р. 

Друге заворушення руських торків.

1155 р.

Похід половців проти руських торків у Пороссі.

1161 р.

Напад половців на чорноклобуцькі поселення у Пороссі, їх поразка.

1176 р.

Половці попустошили берендейські городи.

1190 р. 

Арешт хана торків Кунтувдія, його втеча до половців та початок дій проти Русі.

1192 р.

Замирення з Кунтувдієм, надання йому міста Дверен.

1194 р.

Похід князя Ростислава Рюриковича з клобуками у степ проти половців.

Енциклопедичне видання у 6-ти томах «Україна: хронологія розвитку», видавництво «Кріон»

Відео по темі

Знайдено 3 відео

  • Київська Русь. Брама часу 4 частина

    Київська Русь. Брама часу 3 частина

  • Київська Русь. Брама часу 5 частина

Фотографії

Знайдено 24 фото

Посилання

Источник: http://www.litopys.com.ua/encyclopedia/protistoyan...

  • Автор: Astaeria
  • 26.11.2015, 08:36
  • Посмотрели: 715


Имя:*
E-Mail:
Введите код: *
Способы лечения сколиоза